Лєбон, Я люблю тебе!

Лєбон, Я люблю тебе!

„Головні ознаки, які і характеризують натовп, який став на шлях організації, не вимагають неодмінної і одночасної присутності декількох індивідів в одному і тому ж місці. Тисячі індивідів, відділених один від одного, можуть в певні моменти одночасно піддаватись впливу деяких сильних емоцій або якоїсь великої національної події і набувати всіх ознак одухотвореного натовпу.”

День почався так, як починалися всі до нього і мав бути так само безнадійно втрачений. На вулиці дощ, погода паскудна, а в мене сьогодні одна лекція (далеко не улюблена). Навіть, не роздумуючи, залишаюся вдома. Із домашніх нікого – тож моє студентське єство ніхто не контролює – можна не снідати і не „займатись ділом”. Починається ломка. Де мій ноутбук? Треба ввімкнути – музичку послухати (ауді не включиш, там немає „тієї” музики). А раптом на пошту щось прийшло, треба перевірити (підключаюся до мережі). Дивно, нічого! Та то може пошта глючить, точно хтось в контакті написав, я на хвильку зайду. Оооооо! Один новий друг, три повідомлення і чотири групи. Потрапляю в пастку іншого світу. Ну-ну, що ж там за повідомлення – „Як тобі відомо, 22 листопада – День вшанування жертв Голодомору. Пропоную цього дня, окрім долучення до загальнодержавних акцій, створити свою акцію. Давайте замість своїх авок на весь день поставимо фото свічок. На мою думку, це буде красномовніше будь-яких слів. Якшо ти готовий долучитись до цієї акції, перешли це повідомлення своїм друзям. До речі, ось група, де зібралися ті, хто цю акцію підтримують http://vkontakte.ru/день_пам’яті”. Звичайно! Це просто мій обов’язок!! Знаходжу свічку, та не просту, ще й з написом 1933 рік та 5-ма колосками. Нехай ті москалі начуваються! Заходжу в групу. Там саме палає дискусія з приводу, хто винен? кому платити? Ну і починається! Не важливо, хто почав звинувачувати моїх земляків в тому, що українці зруйнували Радянський Союз (оскільки, Хрущов, Горбачов були харків’янами), не важливо, хто сказав, що Росія перекриє нам газ і наша економіка паде (бо все ж тримається на металургії), і ми приповземо до Росії навколішки. Все це пусте. Важливо, що всі ми, українці, обороняли нашу Батьківщину, наші ідеї та цілі. Я вийшла з контакту обурена, дратівлива, але задоволена, як і всі, хто там дискутував.

„Одухотворений натовп представляє собою тимчасовий організм, який складається з різнорідних елементів, які на мить з’єдналися разом, подібно до з’єднання клітин живого тіла, які в результаті цього утворюють нове створіння, якому притаманні властивості, котрі відрізняються від тих, які мала кожна клітина окремо.”

„Індивід у натовпі набуває, завдяки тільки чисельності, усвідомлення непереможної сили.”

„Якщо натовп охоче топче ногами переможеного деспота, то це відбувається лиш тому, що втративши свою силу, цей деспот потрапляє вже в категорію слабких, яких зневажають, тому що не бояться.”

Мені тоді було 14 років. Не пам’ятаю, з якою метою я з батьками поїхала в центр міста, але те, що ми побачили там на власні очі вражало, особливо мене. На Хрещатику людей було тьма, апельсину ніде впасти. Всі в помаранчевому, з флажками, стрічками, кепками, майками, плакатами. Всі кричать! В основному: „Ю-ЩЕ-НКО!”. Люди були, мов невгамовні, вони махали руками, верещали, вилазили на паркани, на фонарні стовпи. Атмосфера була досить домашня, як для Майдану та для такої кількості чужих людей. Навіть діти тієї осені ходили в помаранчевому, не маючи права голосу. Ті люди, з Майдану, здатні були повірити у будь-що. Могли стояти там місяцями задля „щасливого” життя, мабуть. Я вже не впевнена задля чого вони там стояли. І всі вшановували нашого президента. Люди здатні були повірити в те, що його труять, а він бореться задля народу, вони вірили в те, „що ці руки ніколи не крали” та їх надихало, що, навіть, діти гаранта конституції мерзнуть на нічному Майдані. І ніхто не подумав про те, що, можливо, в цьому суть людини, її деспотизм, бажання влади. Ніхто, звичайно, й припустити не міг!! Всі були поєднані однією метою, яскравий приклад тому, лозунг: „Разом нас багато, нас не подолати!” Поряд стояли заможні і бідні, молодь та люди похилого віку, їх ніщо не розділяло. Хоча з іншого боку, можливо це просто було бажання, яке сиділо у кожного в серці: поборотися за свою долю, свої права. Ну, а тепер всім видко.

„Які б не були індивіди, які складають натовп, який би не був їх стиль життя, діяльність, характер, розум, одного перетворення на натовп достатньо, щоб у них утворився рід колективної душі, який спонукає їх відчувати, думати і діяти абсолютно інакше, ніж думав би, діяв і відчував кожен з них окремо.”

„Натовп анонімний і тому не несе відповідальності.”

„У натовпі будь-яке почуття, будь-яка дія заразна у такі мірі, що індивід з легкістю жертвує своїми власними інтересами задля інтересів колективу.”

Гуляючи в Маріїнському парку, кияни та гості міста не тільки можуть насолодитися красою панорами, Маріїнським палацом та взагалі подихати більш менш чистим повітрям, а й побачити також дикість фанів та вболівальників – це футбольний матч на стадіоні імені Валерія Лобановського. В такі „особливі” вечори не раджу закоханим парочкам гуляти по темним вуличкам і не тільки Маріїнського парку. Адже, після завершення цієї „вистави” переможці та переможені висипають на вулиці, щоб сповістити всіх про свої горе/радість. Це дикі фанати, які вже напідпитку і на колективному піднесенні. Вони не керують собою і не несуть відповідальності за свої вчинки. Вони – варвари. І їхня культурність в буденному житті зараз ролі не грає. Причому цей драйв заразний, часом люди, які взагалі не беруть участі у таких заходах, а потрапляють туди „ за компанію”, зранку не можуть вимовити ані слова (зірвали глос), так вболівали. Хоча за кого, це залишається таємницею. А ще прекрасним прикладом натовпу є наша дорога міліція, наприклад, загін „Беркут” (нічого особистого), який цих вболівальників потім „карає” палками, іноді ногами.